Микола Скиба

Конгрес активістів культури. Інституалізація

Конгрес активістів культури що відбувся у травні цього у Києві з ініціативи групи активістів належить до явищ породжених Майданом і суспільним рухом, спрямованим на «перезавантаження» країни. За складом учасників, які прибули на Конгрес з більш, ніж десяти областей України (окрім Києва та області Конгрес відвідали активісти з Тернополя, Хмельницького, Бердичева, Одеси, Сум, Рівного, Львова, Чернівців, Кременчука, Донецька, Полтави, Чернігова, Ворохти, Черкас, Ужгорода. Гості з інших країн — Латвії, Люксембургу, Ісландії, Польщі, Німеччини та США), з характером дискусій стало відчутно, що у масштабах країни з’являються як нові гравців на цьому доволі вузькому полі, так і приходить час нових моделей саморганізації, а в потенціалі — і розширення самого поля та зміни правил гри Проте, кожна з ініціатив, що виникла на хвилі грандіозного підйому громадянської активності проходить тепер випробування на стійкість і спроможність до розвитку. Конгрес активістів культури, звісно, не виключення. З огляду на інтерес до цього явища різних спільнот, міжнародних організацій і експертів, можна спробувати подивитися на Конгрес як на певний індикатор стану інституційного потенціалу сфери культури.

За час, що минув з травня «конгресмени» пройшли шлях від власне ініціативи до організації, а в межичассі були не менш цікаві акції як-от Літня школа активістів культури у Бердичеві та День культурного активізму на Гогольфесті. Наприкінці вересня відбулися установчі збори громадської організації «Конгрес активістів культури», співзасновниками якої виступили Лора Артюгіна, Ярослав Белінський, Наталія Волкова, Матильда Маріна, Микола Марусик, Євгенія Моляр, Людмила Ничай, Олександр Остапенко, Марта Погоріла, Роман Помазан, Олена Правило, Олександр Фоменко. Перехід цієї активістської ініціативи у зовсім нову якість, що тягне за собою більшу формалізацію процедур, більшу відповідальність (від юридичної до моральної) зрештою, дозволяє структурувати процес, виділити тих, хто готовий докладати регулярних зусиль для роботи в організації від тих, хто себе просто ототожнює з явищем культурного активізму. Це до певної міри ускладнює життя, але і дає більше можливостей.

Чому процес інституалізація Конгресу заслуговує на особливу увагу? І у чому суть тренду, заданого рухом активістів культури? Та й, власне, хто вони — активісти, у чому їхній інтерес і потенційний вплив?

Перша і швидка відповідь спирається на очевидність. «Конгресменам» вдалося класно зміксувати стан драйву, персональну харизму засновників, волю до роблення «чогось» тут і тепер із візіонерством, організованістю, добре вибудованою комунікацією із прихильниками і партнерами. Відтак у Конгресу є свій переконливий і виразний стиль (розробка Ярослава Белінського), який навіть став слабкістю однієї «сильної» політичної партії, яка «позичила» його (дуже схоже на те) для  передвиборчого бренд-буку. Але ми все ж не про те. що плаває на поверхні, тобто не про очевидне і банальне.

Найсуттєвіше криється в неочевидному і, відтак, спонукає подивитися на явище під різними кутами зору. Оцінити не лише текст, але й контекст, а якщо пощастить, то побачити підтекст і мета текст.

Спершу ближче до «тексту», або хто такі конгресмени? Йдеться про менеджерів, дизайнерів, артистів, представників музичної індустрії, кіно, театру, реклами, медіа, сучасного мистецтва, освіти та громадських організацій, яких об’єднує прагнення «змінити культурну реальність України». Остання виводить нас на контекст. Зв’язок активізму, зокрема, культурного із революційними подіями зими 2013–2014 рр. — річ очевидна. Але чим власне, була революція? Безумовно чимось дуже особистісним для кожного; чимось де людей різних переконань об’єднувало обурення діями влади і недовіра до усіх її інституцій. Але на початку був Євромайдан, як революція творчого класу, людей, які вбачають в угоді з Європейським Союзом шанс на зміну культурного клімату. А можливо — і культурного ландшафту на засадах утвердження цінностей свободи творчого самовираження. Отже активісти у цьому сенсі постають класичними «агентами змін». Малком Гледвелл (Malcom Gladwell) описує агентів змін як людей з «рідкісним соціальним даром» і стверджує, що саме від їх залучення значною мірою залежить «успіх соціальних епідемій» тобто масового поширення інноваційних ідей та тенденцій. Георг Коруса керівник Дивізіону інноваційного викладання і навчання The Parkland School спробував методично (як і належить представнику сфери освіти) описати компетенції агентів змін. Ось що у нього вийшло:

  1. Наявність чіткої візії спроможність відповісти на запитання «для чого потрібні зміни?».
  2. Терплячість аж до наполеглевості агент змін має витримувати «зворотну хвилю» від новацій і допомогти пройти крок за кроком шлях від перших спроб і розчарувань до опанування.
  3. Вміння ставити складні запитання коли рішення чуже для певної спільноти чи групи (бо привнесене туди у режимі copy-paste) тоді відсутня відповідальність довести справу до кінця.
  4. Обізнаність і готовність надати приклад лідери мають бути добре обізнані в тому, що вони говорять.
  5. Міцні відносини, побудовані на довірі люди не захочуть рости, якщо вони не довірятимуть людині, яка спонукає до зміни.

Ясна річ, на практиці навряд чи можна знайти активіста у якого однаково сильно проявлені усі згадані якості. Тим більше, що на відміну від пасіонарного бажання змін, подібне соціальне «озброєння» агентів не є питомим, проте, піддаються культивації. А у цьому контексті ретельна робота з власними компетенціями є тим, що якісно вирізняє «конгресменів» з поміж інших подібних груп в українському культурному процесі (про інституційну недовіру, як один з мотивів українських революцій, вже згадувалося). «Змінюємо себе — змінюємо систему — змінюємо країну!» — сформульовано у Маніфесті Конгресу. І, слід віддати їм належне, вони вчинили саме так.

Своєрідним едукаційним полігоном для роботи з власними соціальними компетенціями активісти зробили Літню школу культурного менеджменту, організовану Конгресом у Бердичеві на базі приватної резиденції для циркових артистів «Ризома». Доречі, налагодження співпраці із засновником «Ризоми» Анатолієм Залевським, який у травні цього року відвідав перший Конгрес активістів культури у Києві, а у липні вже приймав активістів у своєму «маленькому Парижі» є успішним прикладом нетворкінгу. Програма школи складалася із міксу тренінгів із командо-утворення і проектного менеджменту, важливою частиною були стратегічні сесії під керівництвом досвідчених бізнес-тренерів (Яніни Коновалової, Дмитра Лазаренка, Олександра Стручаєва), які допомогли зробити експрес SWOTаналіз, сформувати бачення майбутнього Конгресу, і узгодити плани на найближчий рік. Суттєва деталь: і тренери, і викладачі і організатори Літньої школи працювали на волонтерських, дружніх засадах.

Інтеграційна частина школи була доповнена комунікаційною і публічною. Друзі Конгресу, соціальний психолог Олег Покальчук і Жанета Яунземе-Гранде, екс-міністр культури Латвії, провели відкриті лекції у рамках Літньої школи. Звісно, на ці події зреагувало відносно невелике коло заангажованих в культурний процес місцевих активістів, але сам факт, що у малі міста привносяться можливість подихати повітрям великого світу заслуговує на повагу. До речі, заради розповіді Яунземе-Гранде про антикризовий мененеджмент, про нову культурну стратегію Латвії, в результаті якої культура стала частиною бренду країни, не жаль було спеціально приїхати з Києва. Втім спілкування із мешканцями Бердичева для активістів не обмежилася лише територією «Ризоми», воно відбувалося на площі перед залізничним вокзалом, на базарі, на березі озера, де конгресмени не лише купалися, але прибирали територію від сміття. Це поєднання теоретичного і фізичного, інтелектуальних і тілесних практик можна проілюструвати сентенцією авторів монографії «Агенти змін. Стратегії і тактики соціальних інновацій» (Sanderjn Cels, Jorrit de Jong, Frans Nauta) «аби успішно маневрувати між інституційними обмеженнями і перешкодами, інноватори мають поєднувати глибоку стратегію шахового гросмейстера зі швидкою тактикою акробата».

Однією із перешкод, з якою регулярно стикаються активісти, особливо у гуманітарній царині, є практика органів влади діяти у вузькому коридорі приписів та інструкцій, що заважає міжсекторальній співпраці, викликає скепсис і недовіру громадян, прогресію накопичення нерозв’язаних проблем, передусім на рівні територіальних громад і особливо у форс-мажорних ситуаціях, як-от скажімо, війна на Донбасі.

Для сходу України оновлення соціальної матриці необхідне у першу чергу. Адже механічна відбудова зруйнованих терористами населених пунктів і відновлення інфраструктури по суті лише законсервує проблему, яка і зробила регіон легкою здобиччю російських спецслужб. Проект «Новий Донбас», який зародився в середовищі конгресменів (ініціатори режисери Лора Артюгіна та Олександр Фоменко) у вересні був презентований на Дні культурного активізму у рамках «Гогольфесту». А вже з з жовтня художники, актори та режисери виїжджатимуть у звільнені міста і допомагатимуть місцевим відбудовувати об’єкти суспільного значення. А на вечір готуватимуть культурну програму. Таким чином має бути налагоджена тривала комунікації з місцевими мешканцями, аби спонукати їх думати критично і протистояти проросійській інформаційні агресії. «Пілотом» стане ремонт школи у м. Миколаївка.

День культактивізму на Гогольфесті ще один приклад того, коли чітко сформульована ідея, яка резонує з викликами часу відкриває швидкий доступ до аудиторії, яка цих ідей потребує і взамін готова інвестувати і у самі ідеї, і у їхніх носіїв свою довіру і ресурси (і не тільки, і не стільки фінансові). Окрім вже згаданого проекту «Новий Донбас», тут у ширшому контексті йшлося про публічні простори. Ця тема, як і саморганізація, і медіа-культура, належить до наскрізних тем Конгресу. Урбаніст Ігор Тищенко (Центр дослідження суспільства) шукаючи вирішення проблеми тотальної комерціалізації простору, зосередився на ідеї поширення культури споживання, яка має, зокрема змінити зовнішню рекламу. Проблема візуальної і смислової якості реклами та дизайн-мислення в подальшому планується осмислити у окремій події. Суттєвим аспектом «днів» було освітнім, спрямованим на поширення в культурному середовищі кращих практик. Динамічна Надія Перевізник поділилася із аудиторією досвідом успішних кураторських проектів і розкрила суть кураторства як творчого явища.

За цими активностями, які наразі відбуваються на суто волонтерських засадах прочитується не лише бажання прокачати власний ентузіазм, але й інтуїтивне розуміння одного із законів «дифузії інновацій», що диктує необхідність встановлювати достатню кількість стійких соціальних зв’язків із потенційними реципієнтами змін, аби сприйняття нових ідей, соціальних норм і культурних продуктів наблизилися у суспільстві до позначки «критичної маси» впливу на ситуацію в масштабах країни. Безумовно, це стане для конгресменів випробуванням на міцність і стійкість, адже обсяг завдань потребуватиме чим далі більших ресурсів. А зважаючи на те, що Конгрес є організацією яскравих творчих особистостей, які об’єдналися на паритетних засадах — це потребуватиме постійної підтримки механізму узгодження творчих амбіцій.

Що стосується організаційної моделі, обраної конгресменами, у термінах Джамшида Хараєгаді її можна означити як мультирозумну систему, яка на противагу лідерським, монорозумним або «біологічним» (таких переважна більшість у нашому культурному ландшафті) є відносно новою формою організації для України. Однак саме з такою моделлю окремі експерти (як-от Тарас Плахтій) пов’язують розв’язання загальноцивілізаційної проблеми (тут вже виходимо на рівень «метатексту» — «трагедії спільного». Наслідком останньої є системний вибір лідерами організацій елітних груп стратегії конфронтації у взаємодії з іншими елітними групами. Відтак інтриги замість смислів стали маркером українського середовища.

Вихід на арену Конгресу активістів культури і дає надію на появу суб’єктних великих груп, що здатні усвідомлювати і артикулювати власні інтереси, ефективного управління спільним ресурсом, проактивно реагувати на імпульси зовнішнього середовища, а головне раціоналізувати правила гри на культурному полі.

Водночас, розуміння цих особливостей становлення незалежного сектору культури накладає відповідальність і на тих, кого можна назвати лідерами думок, або агентами впливу, адже від їхнього ставлення та оцінок також, значною мірою, залежить завершення періоду пострадянських трансформацій у суспільстві в цілому і у культурі в особливості, та перехід від стану стагнації до розвитку.